Загальна кількість переглядів сторінки

Творчість та досягнення наших читачів

МРІЇ ПРО УКРАЇНУ
Марейчева Валерія
СШ № 4, 9 кл.
Я гадаю, багато з нас чули відому притчу про мудреця і метелика, сенс якої полягає у тому, що, що би ти не робив – все залежить від тебе і знаходиться у твоїх руках. Як не банально, але саме з цією істиною пов’язані мої мрії про Україну.
Україна – держава, як майоріє на світовому атласі не так давно, але має багату історію і колоритний народ, чиє коріння розрослося по землях шести континентів. Як бачимо, українці на планеті Земля існували ще задовго до створення України, як країни такової, і саме тому, на мою думку, у них полягає її минуле, теперішнє і, звичайно, майбутнє.
Але чому говорити про себе у третьому обличчі? У руках наших славних предків вже все давно створилося, сформувалося виснажливими боями і запеклими войнами. Зараз довершення долі України знаходиться у наших руках, які загартовані новоерівськивими звичаями, новітніми технологіями і винаходами. Чи готові ми передати свій цінний досвід на благо розвитку Вітчизни?
         Адже зараз погляд на світ зовсім інакший. Не ті закони керують людьми, зовсім інші моральні цінності є пріоритетними і взагалі поняття мрії, успіху, щастя змінили своє значення в очах підростаючої молоді. Погоня за територіями, грішми, владою і авторитетом повинна була залишитися у минулих століття, разом з горем і нещастям, що принесла. Але, на жаль, сьогодення показує нам, що вона і не збиралася покидати золотаву країну. Цінні купюри досі правлять тими, хто править Україною і це, наче хронічна хвороба, пригальмовує її повноцінний ріст угору. Наша чарівна Батьківщина і ми, її народ, неодмінно зможемо вийти на найвищий рівень цивілізованості, якщо будемо мислити ширше, бачити справжнє багатство не лише у грошовому еквіваленті, а й в духовному.

Я мрію про те, щоб усі ми змінили жадібність у своєму характері на щедрість і почали вкладати більше ресурсів в дрібниці, які на перший погляд нічим не показують добробут в країні, але насправді і є творцями тієї чудової атмосфери затишку і гостинності. Як кажуть в народі: «Хочеш змінити світ – почни з себе»!

Легенда про святого Мартина

Гаврилець Олеся
Мукачівська гімназія,
1 (5)-Б кл.
Ішов чоловік в ризі та й побачив жебрака, а біля нього гусака. Гусак гордовито клекотав, а жебрак понуро розглядав свій капелюх. Чоловік в ризі звернувся до нього, та й спитався, скільки той просить за гусака. Відповідь жебрака здивувала чоловіка, бо містила в собі відмову. Перехожий здивовано продовжує довідуватись:
-         Та ти купиш собі їжі за ті гроші. А жебрак йому:
-          Гроші я швидко проїм, а гусак залишається кожного разу надією на завтрашній день. Як не даватимуть милостині, буде він за їжу.
Чоловік не очікував такої відповіді, але вже вирішив, що робитиме. За мить священик приніс трійку молодих гусенят - та подарував їх жебраку, та й каже:
-         Ось тобі подарунок, щоб твоя надія не згасала, а навпаки зростала... Жебрак вдячно вклонився та побрів додому.
Незабаром він зміг поповнити своє господарство, облаштувати маєток, розводячи гусей. І хто зна, якою була б доля жебрака, якби йому не зустрівся незнайомець-покровитель, який пізніше виявився святим Мартином.
Багато жебраків, обирали місце милостині свого попередника та, як відомо, недостатньо одного покровительства, але потрібно ще і великого бажання задля досягнення успіху.



Есе „Святий Мартин – покровитель міста Мукачева”

Худяк Софія
ЗОШ № 6, 8-Б кл.
Приємно йти вулицями нашого міста, милуватися старовинними будівлями, сидіти за маленьким столиком кав'ярні, слухати музику (щось середнє між суфійськими мелодіями й тибетськими матрами) і думати...

А ще згадується той, хто нас охороняє: Святий Мартин. Цікаво, що мав би бути військовим, а став єпископом. Любов до Бога була сильнішою за сімейні традиції.

Святий Мартин! Ти творив чудеса своєю добротою, своєю любов'ю до людей. Ти рятував від смерті навіть ворогів і єретиків. Хочеться звернутися до тебе з проханням: допоможи нам, мукачівцям, стати добрішими один до одного, більше любові до всього сущого. За твоїм бажанням часточку твого праху було спалено і розвіяно попіл за вітром. Я думаю, що са^ме так ти хотів обійняти увесь світ. Вітер відніс твої пилинки у всі куточки світу. Долетіли вони і до нашого міста. Мені здається, що твоя досконалість у глибокій покорі та самозреченні допомагають нам жити.

Святий Мартин! Ти найулюбленіший із святих у західноєвропейській культурі. А ми - майже центр Європи. Наша любов до тебе - це данина твоїй святості. Ти творив чудеса при житті. Відбуваються чудеса і в храмі, що зведений та твоїй могилі. Допоможи нам стати кращими за попереднє покоління, але не в змаганнях, а у вчинках.

Герб нашого міста відтворює і героїзм твій, і твою жертовну любов до людей. Ти, сидячи на білому коні, відтинаєш половину свого плаща, щоб віддати мукачівському жебракові. Ти ділишся своїм теплом. Думки про тебе, Святий Мартин, хвилюють мене, спонукають до хороших вчинків. Будь ласка, не полишай нас!

  Есе про святого Мартіна

Тромпак Катерина
ЗОШ № 4, 9-Б кл.
Пролог

Коли я була мала, то завжди питала маму, що таке чудо. Очікуючи якусь незвичайну відповідь, я завжди розчаровувалася, бо моя мама дуже мудро та правдиво мені відповідала: « Чудо - це хліб, котрий ми їмо, повітря, котрим ми дихаємо.» Мене це взагалі не влаштовувало, тому що моїй романтичній дитячій натурі хотілося чогось незвичайного, якоїсь магії. Можливо, я правильно бажала, але тепер цілком свідомо розумію, що моя мама була права.

Розділ 1

Невидимий знак з неба, котрий просвітив мої душу, тіло і розум.

На дворі було 8 листопада. Я щойно вийшла з хатинки, у котрій проводилися уроки катехизації. Як на третій місяць осені, було холодно, тому мій легкий персиковий плащ не дуже мене захистив. Холод пронизив моє тіло і я, стиснувши в обіймах себе саму, попрямувала до автобусної зупинки. Зуби цокотіли в ритм співу ворону, якщо це можна було назвати співом. Радше сказати захрипле навивання вовка. Ворони, напевне, були не в дусі. В поле мого зору потрапила Художня школа, в яку я колись ходила. Тут ностальгічні нотки з минулого наповнили мій розум сумом, і раптом мої ноги понеслися в сторону тієї історичної будівлі. Це мене неабияк здивувало, бо раніше моє тіло все узгоджувало з розумом. Хоча, можливо, вони усе узгодили без мене,що можливо у випадку зі мною.

Холод так і пронизував мене. Натомість я вперто йшла до своєї мети, дивлячись під ноги, щоб випадково не впасти, і тут на мене налетіла людина. Від занадто сильного удару, нас відкинуло один від одного. Я подивилися на того незграбного, як виявилося, хлопця, і мене охопило відчуття, що я дивилася на янгола, котрий утілював у собі ідеал. Мені стало цікаво,що це була за людина. Аж занадто були в неї були прекрасні риси обличчя.

Вибачте мене будь ласка, - сказав він і я почула єлейний голос. Мало не зомлівши від здивування, я помітила, що ця людина мала добре серце, - я не помітив вас. Тай ви мене вибачте. Я також вас не помітила, що дивно, бо ви значно вищі мене, - туманно відповіла я людині. Щось мене змусило на знак вибачення запросити його подивитися Художню школу. Тож я разом з людиною відправилася з Депеш парку до місця призначення. Дорогою туди ми розмовляли здебільшого про мою біографію, хоч вона трохи скудна, але все ж таки йому було цікаво. Знаєте, мені і в голову не могло прийти, що це може бути небезпечно, що я так легко довіряю перехожому своє життя, але в мене було присутнє відчуття довіри до нього. Хлопець натомість не розповідав мені про себе, і це мене анітрохи не збентежило.

-         То ви маєте певний досвід у мистецтві? - спитав хлопець. Це запитання здалося мені не по темі, проте я ввічливо на нього відповіла.

-         Та дещо все-таки маю. Принаймні умію малювати, - незграбно посміхнулася сама собі і продовжила далі нашу з ним дискусію.

-         Так, мистецтво - це надзвичайний Божий дар, котрий є у людства, тому ви рідкість, - він прихильно глянув на мене.

Та, що ви яка там рідкість. В світі є багато людей, котрі набагато краще за мене малюють.

Ось саме тому ви і є рідкість. Боюся, що на цьому звороті наші шляхи розійдуться. Мушу поспішати, але щиро сподіваюся, що побачу вас знов. Бувайте, - і він елегантно покинув мене. Чесно кажучи, мене ця зустріч надзвичайно вразила. Він говорив так розумно і красномовно, що мені було на якусь частку секунди, соромно йому відповідати. Одне мене здивувало найбільше - хлопець не сказав свого імені.

Дорогою додому я обдумувала його слова: « Саме тому ви і є рідкість». Чому я рідкість? Сподіваюся, це питання не залишиться риторичним, проте загадковість цього запитання, змушує думати і якась частина мого тіла хоче, щоб воно було без відповіді. Але залишимо мої бажання та роздуми і повернемося до того хлопця. Після зустрічі з ним мені здалося, що я осягнула нову істинну, але ніяк не могла дістатися до неї, тому моя душа хоч і була просвітлена, та все ще залишалася у забутті. Мій розум отримав їжу для роздумів, а тіло перебувало у стані спокою. На цьому закінчилася моя перша пригода

Розділ 2

Бідняк, котрий був врятований ідеальним янголом.

Таємниця незвичайного хлопця.

Перші заморозки не були привітними взагалі і мої обпечені від холоду руки це помітили. Я йшла повз Храму Спасіння Ісуса Христа. Прямуючи до центру міста, я проходила повз безліч магазинів та кафе на одній тільки вулиці Миру. Зазвичай, під цими будівлями збиралися немічні, бідняки та безхатьки, котрі благали людей про милостиню та якусь допомогу. Слід відмітити крижані серця перехожих, включаючи мене. Я не зупинилася перед тією жінкою, котра тряслася від холоду і виникало відчуття,що вона кожної миті може відійти у світ інший. Проте одна людина усе ж таки зупинилася і врятувала ту бідолашну жінку. Ідеальний янгол зняв свою куртку і одягнув її на жінку. Потім вийняв із пакета буханку хліба і поклав її бідолашній на коліна. Хлопець наостанок прошепотів щось жінці на вухо. Зміст слів знають тільки вони самі. Перехожі по різному оцінили його вчинок. Скептики зауважили собі його некомпетентність, а «благородні» люди вважали його шляхетним добродієм. Мене ж охопив сором. Чому я не зупинилася перед тією жінкою і не зняла куртку?Бо я б так ніколи не зробила. Не зробила би тому, що шкода мені куртку. Якби я не намагалася приховати свій сором, його усе одно було б видно. Я почала втікати з того місця. Але янгол все одно наздогнав мене, і було вже безглуздо приховувати свій сором. Його обличчя знову осяяла посмішка, і я не могла не посміхнутися у відповідь. З його прибуттям мені стало так приємно та легко. Спокій царював в моїй душі.

Ось бачите, ми знову зустрілися, - єлейний голос сказав мені. Подивився на мене і почав свою розмову чисту та бездоганну. Без жодної хиби. Одним словом, розмову янгола. І цей янгол прихильно дивився на мене. Він утішав, зцілював. Цього хлопця я не могла зрозуміти, - ви кудись поспішаєте?

-         Та ні, а що? - з цікавістю спитала я.

-         Хочу вам дещо показати, - і ми попрямували від театру прямо до магазина з художнім інвентарем.

Ошатний магазин, оздоблений різними картинами - шедеврами сьогоднішнього живопису. Запах фарби заполонив мою голову. Я сп'яніла від одного дотику до пензликів. Це неначе було сном, і я дивилася та торкалася до акварельного паперу. Він був такий приємним на дотик, був мені рідним. Забувши про свого супутника, я поринула у світ своїх фантазій. їх перервав дотик руки до мого плеча.

Хочу тебе де з ким познайомити, - прошепотів мій янгол і провів до підвалу - такого ж ошатного, як і магазин. В кінці невеличкої зали палахкотів камін. Чоловік середніх літ сидів і пив щось з кришталевого бокалу. Його лиса маківка виблискувала від палахкотіння вогню, - Фабіасе, це та дівчина, котра... ну, ти сам знаєш. Знаю, добридень, - він повернувся до мене і я побачила приємне обличчя, з вельми благородною усмішкою. На хвилину я забула, що вони щось втаємничували, - та сама дівчина. Я дуже пишаюся, що саме ви опинилися тут. - А чому ви так загадково розмовляєте? Мені вже починає здаватися, що ви мене знаєте.

Присядьте і все вам поясню.

Я присіла, і Фабіас почав ходити по кімнаті, шукаючи щось. Мене це зацікавило. Мій друг продовжував мовчати. їхня атмосфера пригнічувала. Мене дедалі охоплювала страшенна нудьга. Сидіти в цьому підвалі коштувало мені неабияких зусиль, щоб не показувати, що мені страшенно нецікаво чекати, коли той Фабіас принесе річ, котру він шукає. Тим паче, він повернувся з величенькою картиною, загорнутою в пил. Зрозуміло було, що вона є витвором мистецтва. її старість можна було вгадати по запаху тої пилюки. Фабіас витер картину, і на ній стало видно якусь дію. Чоловік у пишній одежі на коні відрізав свого плаща і віддавав немічному, котрий, стоячи на колінах, простягнув свої руки до нього. В куточку було написано старим шрифтом: « Мартін Турський».

І тут мене охопило відчуття страху і тривоги. Я зрозуміла усе - той ідеальний янгол, котрий мовчазно стояв у кутку,і був тим героєм з картини. Риси його обличчя були майже ідентичні. З подивом я глянула на янгола і усвідомила, що моє припущення не дуже вірне. Він просто не міг ним бути. Я, спантеличена усім цим, прямо спитала:

Хто ти? - спитала я, дивлячись на янгола.

Він мій племінник, - відповів Фабіас, - а я не той, ким здаюся. Я - Мартін Турський.

Мої квадратні очі дивилися на нього і не розуміли, що відбувається. Як той чоловічок міг бути Святим Мартіном? Що він тут забув? Що він робить у цій маленькій крамничці в Мукачеві? І взагалі, нащо вони мені це розповідають? Питань було багато. Вони крутились в моїй голові, і не давали спокою. Ті люди стояли і мовчали, очікуючи, що я перша заговорю, але того не трапилося. Янгол почав перший.

Просто.... Ну, ми кожне століття, - побачивши мій вираз обличчя після слова «століття», він почав говорити буденно і досить швидко, - ми шукаємо людину, котра здатна відреставрувати справжню ікону ну... Святого Мартіна, його просто так називають, котра захована в одній церкві.

Нащо вам її реставрувати? - запитала я і подивилася на янгола. Він сховав свій погляд. Це дуже важливо. Адже якщо ікона зруйнується і втратить свою красу, то ми,( ясно, що під словом «ми» він мав на увазі їх двох), зникнемо, а моя місія допомагати людям знаходити себе, іти до добра завершиться. І ми не можемо покинути цю планету, тому що ми є її охоронцями.

-         Ясно, а що я тут роблю? - спиталася я і зиркнула на стелю, - що вам від мене потрібно? - я знала приблизну відповідь, але все ж хотіла почути усе від них.

Невже не зрозуміло? - здивовано спитав Святий Мартін, - ти повинна домалювати ікону, дотримуючись традиційних правил. Бо ми повинні залишатись тут і просвітлювати людей, проповідувати Бога і направляти людей на шлях праведників. Ну зрозумій, ти врятуєш не тільки нас, але й усіх людей, бо вже багато століть ми живемо в цьому місті і оберігаємо їх людей. В кожного міста є свої талісмани. Ми - талісмани Мукачева.

-         Добре. Я домалюю ікону. Я хочу, щоб Мукачеве мало талісман.

Прекрасно! Ти був правий! Вона саме та! - викрикував Святий Мартін, світячись добротою. Янгол засміявся і я приєдналася до нього. Взагалі, я і уявити не могла, що він такий. Хоча його доброта так і виривалася за межі його усмішки і якось зігрівала своєю енергетикою.

Ми так і провели там цілий вечір утому підвальчику. Святий Мартін кудись відійшов, а ми з янголом провели весь час у приємній бесіді. На ранок я прокинулася в своєму ліжку. Я подумала, що то був сон, але побачивши янгола за моїм вікном, я зрозуміла, що то була шалена реальність

Розділ З

Маленька церква, котра зберігала таємницю.

І ця шалена реальність поглинала мене в дедалі більший світ дивацтв. Янгол зустрів мене на морозному повітрі. Ми, розмовляючи, пішли до тієї самої крамниці.Але вона не була схожа сама на себе. Щось у ній змінилося. Ми увійшли і побачили Святого Мартіна, котрий стояв біля вікна і чекав на нашу появу. Його анітрішки не здивувало, що ми увійшли, і він спокійно привітався, махнув рукою, щоб ми йшли слідом за ним.

Ми спустились у підвальчик, і він зупинився, подав мені руку, а Янгол взяв мою. Як тільки я доторкнулася до руки, ми розчинилися у повітрі і, наче вітер, полетіли у невідомому мені напрямку. Минаючи будинки та автостради, мої друзі навіть і не думали зупинятися. Раптом наш політ став повільнішим і ми опинилися в малій занедбаній церкві, котра заросла вереском.

Я увійшла в неї і відчула якесь піднесення. Та церква була особливим місцем. Ми всі помолилися, і попрямували за Мартіном. Спустившись у підвал, я помітила його середньовічний дизайн. Мабуть він був створений ще в часи короля Артура. Зала була величезна. Ана стіні буланамальована велична ікона. На ній чоловік, сидячи на коні, відрізав свого плаща і давав немічному,що , стоячи на колінах, благав милостині. Половина ікони злущилася, а полоса внизу була пустою. Я зрозуміла, що в мене багатенько роботи. Неподалік стояли фарби, пензлики, палітра.

Вже через годину я почала малювати. Святий Мартін покинув нас, а Янгол залишився.

А чому ви мене обрали? - запитала я, малюючи копито. Пензлик так і ковзав. Зі мною ніколи такого не було.

Бо ти умієш бачити правду. Ти не боїшся її. Цю ікону малювало багато людей , і половина з них взагалі не уміли малювати. Просто вони були справжніми. А нам потрібно було, щоб не майстер з крижаним серцем малював, а справжня людина.

Мені стало так приємно. В мені побачили людину .А це дорожче будь-якого скарбу. Я почала малювати ікону. Мене переповнювали найкращі відчуття. Вони надихали мене. Янгол так і залишився стояти там. Коли мій пензлик здійснив останній мазок, я відчула, що мій друг покинув мене. Це було так, але як тільки я це усвідомила, теплий, приємний промінь світла прорізався в маленьку щілину. Я відчула в ньому подяку. І він покинув мене. Ось так закінчилася моя пригода.

І доки та ікона буде існувати, буде існувати наше місто, доти будуть наші небесні друзі охороняти нас, а ми будемо зберігати в собі все те, що вони нам заповіли.


Я -  Товтин Юлія. Навчаюся в 11 класі. Однак, окрім навчання у мене є багато інших інтересів. Я займаюся танцями. Та література, зокрема поезія, займає не аби яке місце в моєму житті. Інколи у віршах я говорю про те, чого не сказала б у житті. Писати -  означає не боятися сказати те, що вас тривожить, що чіпає струни вашого серця. І вам раджу! Пишіть! Відкривайте ваші душі через невмирущу силу слова!


***
Говорят, что с крыльями можно летать,
А что, если крылья отрезал,
Тот, кому наплевать,
Тот, кому больше не хочется верить.
И верить было нечему,
Он ничего не говорил.
Лишь, обнимая, без конца молчал,
И душу без конца травил.
И так часто хочется сказать,
Что он мне больше не нужен.
Но как себе я буду врать?
Зачем? Без него же будет хуже.
И если выход один - лишь терпеть,
Значит, буду терпеть бесконечно.
Хочу, чтоб сердце продолжало петь.
Хочу, чтоб любила я вечно.
Я буду тихонько молчать,
Ожидая его теплой встречи,
Чтоб было, что ему сказать,
Потушив зажжённые свечи.
Чтоб потом в темноте, на всю ночь,
Найти его сладкие губы,
Что целовать я их не прочь.
Поцелуям ведь верить не трудно.
Ведь легко целовать, когда любишь,
Когда хочешь остаться с ним,
Страшно от мысли, что сгубить
Тот дар, что он подарил.
И не хочешь дышать, когда рядом
Стоит он и держит за руку,
Не скажет, что любит! Обманом
Не готов он говорить. Мука.
Не знать, ты нужна или нет.
Любит он или не любит.
Может, любит. Боится сказать.
И неважно... Ты должна это знать:
Если рядом, значит нужна.
И если целует, то любит.
Всё остальное глупая ерунда.
Судьба влюбленных не губит. 


***

Сильно-сильно верещати і стояти поряд  з нею,

 Через руку верещати, верещати знов брехнею...

 Він тримав її за шию й палко очі цілував,

 Та тремтів увесь від страху й страхом знову верещав...

 Замовкав - вона кричала, гірко сльози заглота:

 "А, можливо, буде добре, зникне ніжна темнота?"

 "Та не правда! Ніч-цариця краще, ніж той білий цвіт, 

 Ніч чорненна скриє сльози, не почує вереск світ..."

 Закриває очі стрічка: чорна, довга і тонка...

 Закриває очі... "Чорна! Це кохання вже нема!"-

 Він сказав... Вона заклякла, потім близько підійшла.

 "Не віддам тебе нікому! Чуєш?! Чуєш?! Я - твоя!

 Ти мій милий, любий, рідний! Все пройде, ти зачекай!...

 Ще кохання не померло, пристрасть досі ще жива!"

 Тут зняла ту чорну стрічку і червону зав'яза...

 Губи свої в його губи так сціпила, мов німа!

 Цілувала довго-довго, щиро, справжньо... "Страсть жива!"

 Знов кохання відновилось, не верещить уже душа!...
В осені нема печалі

Зима все білим навкруги зробила,

Весна природу зеленню вінча,

А літо сонцем землю всю залило,

Та знов прийшла та осінь чарівна.

В повітрі пахне знов пожовклим листям,

І ніжність трепетна наповнює серця,

Осінній вітер, підхопив волосся,

І палко очі й губи обпіка…

Йдеш по землі, ногами стишуєш вогонь,

Пожар осінній пробирається у душу,

Бере тебе, без сумніву, в полон,

Навічно… в безжальну тишу…

І туга осені укриє тебе всю,

Не зможеш з місця зрушити і враз,

Печальна пелена повиє очі,

І бачиш тільки слізний листопад.

Та цей полон лише твоя уява,

Лиш неяскравий і безжальний сон,

Насправді в осені нема печалі,

Немає сліз, самісіньких долонь.

У всіх закоханих рука в руці,

І той жовтневий холод їх зближає,

Сльота осіння їх не віддасть розлуці,

Коханню восени ніщо не заважає…

Знов прийде осінь, і збентежить душу,

Огненна кров по жилах побіжить,

Що змусить серце битися шалено?!

Лиш осінь…

Лише ота осіння мить!

Тремтить відвертість у його очах,

І ритми осені, яскравих кольорів,

Що вічні є у моїх думках…

Я вдячна, осене, що він мене зустрів…


Привіт усім!
Мене звуть Хміль Тетяна, живу в самому чудовому місті – Мукачеві. Свій вільний час люблю проводити з друзями. Обожнюю собак, цікаві кінофільми.

Я впевнена, що багатьом із вас подобається поезія, так само, як і мені. Свій перший вірш (присвячений мамі) я написала  у 12 років і після того, поезія стала невідємною частиною мого життя. Вірші пишу про те, що найбільше мене надихає. Щиро сподіваюсь, що вони вам сподобаються.
***
Моє маленьке сонечко
Сяде на віконечко.
Скаже мені: "Добрий ранок!
Пора їсти смачненький сніданок".
Почне мені всміхатися,
І з промінчиками гратися.
Враз в кімнаті так тепло,
Щоб радісно усім було.
Аби гарний настрій мати
Треба з сонечком вставати!

***
Сьогодні у цю ніч
Хочу поговорити з тобою віч на віч.
Подивлюся у звабливі очі,
Що сяють як зоряні ночі.
Гляну на твої вуста-
Як чарівно смієшся,
А моє серце щосили б'ється.
Ніби всюди метелики літають
Нам романтичну пісню припівають!
Вітерець у танці кружляє
І нас теплом осіяє.
Ніжно тебе обіймаю,
Як сильно я тебе кохаю!

***
Если у тебя плохое настроение,
Вспомни о хорошем , на мгновение.
Улыбнись, не унывай,
Все будет отлично - ты это знай!
И даже, если на небе серые тучи,
Скоро выглянет солнечный лучик.
Если в жизни черная полоса,
Не печалься, поверь мне, она не навсегда!
И если трудно бывает порой
Вскоре удача будет с тобой.
Милый ангелочек мой
Успех будет всегда с тобой! ;)

_________________________________________________________

Про авторів

Сіткова Анастасія - народилася 2 жовтня 1999 року. Це рік Кролика і тому їй притаманні такі риси характеру, як: талановитість, стриманість, обережність, балакучість, схильність до меланхолії. Їй нещодавно виповнилось 11 років. Живе у місті Мукачеві на вулиці Невського. Навчається у Мукачівській гімназії в 7-А класі. Відвідує різні гуртки. Захопленням є гра в теніс. А особливо їй подобається складати вірші і танцювати. Бере участь у різних шкільних та міських конкурсах, зокрема «Поетичний листопад», конкурсі читців до Дня писемності, знавців рідної мови ім..П.Яцика. Нагороджена грамотою за І місце у літературно-художньому конкурсі «Ой хто, хто Миколая любить».

Созинова Яна -  народилася 18 грудня 1998 року. Це рік Тигра і тому їй притаманні такі риси характеру, як: енергійність, чуйність, впертість, мужність, твердість. Їй 12 років. Живе у місті Мукачеві, проживає на вулиці Горького. Навчається в Мукачівській гімназії в 7 – А класі. Відвідує різноманітні гуртки. ЇЇ хобі писати вірші, танцювати і малювати. Бере участь у різних шкільних конкурсах, зокрема – у конкурсі знавців рідної мови ім. П.Яцика, , «Поетичний листопад». Щороку займає призові місця у місті. Лауреат ІІІ етапу Міжнародного конкурсу знавців рідної мови ім.. П.Яцика, переможець літературно-художнього конкурсу «Ой хто, хто Миколая любить», проведеного з нагоди отримання Свято-Миколаївським храмом с.Доробратова частини мощей св.Миколая Чудотворця з італійського м. Барі.

Миколай

Жив хлопчак один на світі,

Помагав він усім дітям,

Всіх дорослих поважав

І учитись полюбляв.

Все життя він не грішив,

Лиш одне добро творив,

Жодну хату не минав,

Подарунки дарував,

Під подушечку мякеньку

Клав подаруночки смачненькі.

Жив він так усе життя

Від початку й до кінця.

Та настав негожий час,

Коли пішла у небеса

Його чистая душа.

Здогадався мабуть кожен

І дорослий, і школяр,

Що той добрий чудотворець,

То святий наш Миколай.

З того дня в одне число

Ходить дух святий по світу

І дарунки носить дітям.

О чудотворче Миколаю,

Від всієї душі я тебе прохаю:

Дай Вкраїні нашій щастя,

Волі, лани пшениці золотої,

Місту рідному моєму

Розвиватись і рости,

Щоб майбутні поко
Памятали нас завжди


Таємна ніч

Ніч таємна зворожила
І душі надала крила,
Щоб летіла до небес
І, повідала чудес.
Щоб знайшла я там істину
Таку вічно нездійсненну,
Щоб знайшла любов там я,
Щоб зігрілась кров моя,
Щоб крига розтала,
Щоб відчула знову я,
Що жива душа моя.

Різдвяна метушня

Різдвяний сніг сипле на поріг,
І лід в річках іскриться.
А десь там зірочка одна
У небі веселиться.
Нумо поглянь туди у далечінь,
Там ялинки зелені,
А на них сніжок блищить,
Мов зореньки у небі.
А в хатах у господинь
Дванадцять страв на столі, 
Серед них узвар, кутя,
Вареники й квасоля.
А господар сипле сіно,
Щоб велось добро постійно,
Щоб був щедрий урожай
І на столі коровай.

Рідний край

Який гарний мій рідний край,
Він прекрасний, наче рай.
Тут і гори, й полонини,
І ліски є, й садовини.
Тут кущі є і дерева, -
Все, чого душі лиш треба.
На полях є різні квіти,
Що плетуть віночки із них діти.
Тут росте іще й шипшина –
лікувальная рослина.
Є і мальви, і ромашки,
На гіллі вмостилась пташка.
А на листі лопуха –
сонечко з росою гра.
Я пишаюсь рідним краєм
Садом, лісом, полем, гаєм!

________________________________________
Перемога на обласному рівні


В же дев’ятий рік поспіль у Середнянській дитячій школі мистецтв Ужгородського району проходить обласний конкурс художнього слова імені Івана Ірлявського «Моя весна». Чудовим подарунком у переддень Міжнародного Дня захисту дітей стала перемога читачки Центральної дитячої бібліотеки, учениці 8 класу загальноосвітньої школи №10 Оларашу Марини. Серед 30 учасників конкурсу, наша Маринка виборола почесне третє місце у номінації поезія.